Відкрий, о рідна мово,
                                    свої скарбниці золоті


Параска. Ой ,подивіться на мене, яка ж я сьогодні гарна, і в хаті як у віночку. Усе це тому, що сьогодні велике свято —свято рідної мови..
Пал аж к а. Ох, ледь не запізнилась. То город, то кури, то гуси, ледь у парехмахтерську встигла. Сьогодні ж день рідної мови, і дітки  запросили мене на свято
Параска. Боже! Прислав Господь на мою голову Палажку. Чого  це ти в моїй хаті на свято прийшла?
Палажка. А бий тебе лиха годино. Чую — Параска вже обізвалась. Добрий вечір, Парасю.
П а р а с к а. І вам такого, якщо не жартуєте.
Палажка. А чого ви такі сердиті?
Параска. Вона ще й питає. Чи ти забула, клята Палажко, як підвісила мого підсвинка, коли він заліз до тебе в город, як роззявила рота, як показала свої залізні зуби!
Палажка, Ах ти ж клята Параско! Та твій негідний підсвинок заліз у мій город та поїв усю мою цибулю, жодної не лишив.
П ар ас к а. А бий тебе сила Божа, ще я не чула одколи живу на світі, щоб свині цибулю їли. Та ти ж після цього всю мою цибулю вирвала і жидам продала.
Палажка. А тьху на тебе і на твого батька з твоєю цибулею! Що мені на світі божому робити? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись!
Параска. Це ти мені тьху? Та я ж зараз як візьму тебе за чуприну, та як брякну об землю, то й очі повилазять.,
П а л а ж к а. А я як заверещу, як заверещу!
О м е л ь к о. Ану цитьте, іродові душі! І гріха не боїтесь. Та ж сьогодні свято мови. А ви таке завели.
Параска. Ой, і справді. А ми за своїми балачками забули, що сьогодні свято. Та давайте ж помиримось, сусідонько!
Палажка. Давай сусідонько, давай помиримось.

Ведучий
Доброго дня, шановні вчителі ,учні !Рада вас вітати на нашому святі, присвяченому Дню писемності та мови. Рідна мова – це мова, що першою засвоюється дитиною і залишається зрозумілою на все життя. Тож любімо її ,вивчаймо її, розвиваймо її. Борімся за красу мови ,за правильність мови, за багатство мови.

Учень. Мова моя українська,
Батьківська, материнська,
Я знаю тебе не вивчену –
Просту, домашню, звичну,
Не з-за морів покликану
Не з словників насмикану

Учениця. Ти у мені із кореня,
Полем мені наговорена,
Дзвоном коси накована,
В чистій воді смакована,
Болем очей продивлена,
Смутком багать продимлена,
З хлібом у душу всмоктана,
В поті людським намокнута,
З кров’ю моєю змішана,
І аж до скону захищена.
Ведуча:
 6 листопада 1997 року було підписано Указ Президента України, у якому говориться: Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця”.
Слайди
Ведучий. Дослідники багатьох поколінь  вважають , що писемність у східних слов’ян , у тому числі й українців, з’явилась  в кінці 10 століття, і була пов’язана  з діяльністю братів-філософів Кирила і Мефодія.
Слайди
Ведуча. Багато столiть пройшло, доки люди звикли до письма, доки запам’ятали, що як називається.
Ведучий . Наше слов’янське письмо — знайомі і звичайнi лiтери абетки — пройшло довжелезний шлях, поки дiйшло до нас.
Ведуча. На нашу землю ця азбука прийшла тисячу рокiв тому. Увесь час вона змiнювалась, аж поки не стала такою, якою ми сьогоднi й користуємося. Важко навiть сказати, скільки людей протягом столiть доклали зусиль, щоб сьогоднi ми з вами могли читати і писати.
Ведучий. Та не завжди мова вiльно могла звучати і розвиватися в Україні.
(Інсценiзацiя «Дiвочі вечорниці»).
1-а дівчина.  Дiвчата, а ходiмо на пагорб на вечорницi, я покажу вам, що купив менi батько.
2-а дівчина.   Добре тобі, Оксано, батько й до школи віддав i книги такi гарнi купує. А я хоч i хочу, та немає за що вчитися.
3-а дівчина.   Не сумуй. Не одна ти не вмiєш читати і писати. Та що вдiєш, що батьки нашi бiднi, ледь хлiба та кашi вистачає на зиму, та й пан погано грошi платить.
4-а дівчина.   А в мене не то, що книг, чобiт на зиму немає. Буду сидіти в хатi, бо як же босiй по снiгу ходити.
5-а дівчина.   Давайте краще заведемо нашої української, доки наглядач не побачив, що ми без роботи сидимо, а сонце ще не сiло.
(Звучить українська народна пiсня).
Наглядач. А што это вы здесь бездельничаете? Ану быстро работать, а то не защитаю день. Разорались своими холопскими песнями. Лучше бы наш благородный язык учили, панский.

Учень. Мова кожного народу –
неповторна і – своя
 В ній гримлять громи в негоду                
 В тиші – трелі солов`я                

На своїй природній мові
І потоки гомонять,
Зелен - клени у діброві
По – кленовому шумлять.

Солов`їну, барвінкову,
Колосисту – на віки –
Українську рідну мову
В дар мені дали батьки.

Берегти її плекати
Буду всюди й повсякчас, -
Бо ж єдина – так , як мати,-
Мова в кожного із нас.

Ведуча.  Рідна мова! Мудра Берегиня! Пресвята Богородиця! Судилася їй терниста доля. Вона, як і Україна, дивиться в душу кожного з нас очима рідної мами, батьківським словом промовляє до нашого серця.
Ведучий. Ознаки української мови фіксуються в пам'ятках починаючи з найдавніших джерел.
  Сучасна українська літературна мова пов'язується з конкретного датою —виданням «Енеїди» Котляревського у 1798 році. Знаменита поема стала першим друкованим твором, написаним живою народною мовою, всупереч  тогочасній традиції.
Ведеча. Історична заслуга І. Котляревського полягає саме в тому, що він першим серед українських письменників заговорив на повний голос саме живою народною мовою, продемонструвавши на прикладі власних творів її невичерпність, глибину, пластичність.

Інсценізація уривка з пєси «Наталка Полтавка»
Терпелиха. Воля ваша , добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас хан писемний.
Возний. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіть до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Благословіть дітей своїх щастям та здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру  во вічноє і потомствєнноє владєніє з тим, чтоб зробив її благополучною (до глядачів). Поєліку же я – возний, то по привілегії, статусом мені наданой, заповідаю всім: «Где два б’ються – третій не мішайсь!»  - і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.
Петро і Наталка (обіймають матір). Мати наша рідная, благослови нас!
Терпилиха. Бог з`єднаєть вас чудом, нехай вас і благословить благостію своєю…
Микола. От такі-то наші полтавці! коли  діло піде, щоб добро робити, то один перед другим хватаються.
Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимось. Бог нам поміг перенести біди й напасті, він допоможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.
Наталка. Коли кого любиш, того нічого ге забудеш (співає пісню «Ой я дівчина Наталка»)

Ведучий.  Ще одна дата — 1840 рік, коли вперше було видано твори Т. Г. Шевченка,— можна вважати доленосною: з того часу українська літературна мова стала на важкий, але плідний шлях розвитку.
Ведуча. «Кобзар» - це народна етика. Його думи ані вітер не розвіяв, ані лихо не приспало. Вони й досі вриваються в наші душі, будять їх від сну щирим словом правди, любові та болю. Доти, доки буде хоч один скривджений у світі, поезія Шевченка не втратить своєї значущості, своєї ваги, актуальності. Кажуть старіє все: поезія ж віщого й вічного Кобзаря не може застаріти.

Монолог Т. Шевченка
Невже все увірвалося? Що ж буде? Що ж буде? Ні, не прощатися з усіма… Все мине, все мине. Я ще повернусь.
       А досада чомусь ятрить душу. Бо не встиг, не встиг ні зорати, ні засіяти… тільки почав придивлятись, глибше усвідомлювати, думати. І наче якийсь страшний бурелом налетів, завихрів, перетрощив, переплутав усе дощенту.
        А скільки можливостей відкривалося.. і робота в університеті, і поїздка за кордон, і … не встиг я зробити нічого. Могили розкопував, свою Україну змальовував, вірші писав… нічого ще не встиг, навіть рідні брати й сестри – кріпаки й досі.
         Коли б знати було… коли б знати… Не так би повернув свою долю! Не так!
         А може б так само і вийшло? Так! Мабуть, по-іншому вже не зумів би. «У всякого своя доля». Сам же й написав! Написав! Писалося! Чи думав, що так поверне? Не думалось! І не гадалося! А повернуло! Бач, як повернуло. Виходить не знав я ціни своєму письму. А дорого його оцінили. Ой як дорого! Тепер уже не напишеш та й не намалюєш. Що мені робити з вами, «думи мої, думи мої»?
Ведуча. Подальший розвиток української писемності, мови, культури гальмувався колоніальною політикою російського царату. Два з половиною століття під його гнітом – це тотальне нищення української нації.
Ведучий. Багатьом вона й сьогодні очі коле, вони б воліли її не помічати. Вслухаймося в дати скорботного календаря.
Звучить мелодія пісні «Реве та стогне Дніпр широкий».

До залу входять семеро  україночок. Вони по черзі виходять наперед, зачитують по одній із дат з історії української мови.
1-ша україночка.
1720 рік — російський цар Петро І заборонив друкувати книги українською мовою.
 1769 рік — видано розпорядження Російської церкви про вилучення у населення України українських букварів та українських текстів із церковних книг.
2-тя україночка.
1775 рік — зруйновано Запорозьку Січ і закрито  українські школи при полкових козацьких канцеляріях.
1862 рік — закрито українські недільні школи, які безкоштовно організували видатні діячі української культури.
3-тя україночка.
 1863 рік — указ російського міністра Валуєва про заборону видання книжок українською мовою.
 1876 рік — указ російського царя Олександра II про заборону друкування нот українських пісень.
4-та україночка.
1884 рік — закрито всі українські театри.
1908 рік. — уся культурна й освітня діяльність в Україні визнана царським урядом Росії шкідливою
5-та україночка.
1914 рік — російський цар Микола II забороняє українську пресу — газети і журнали.
1923 рік — початок відродження української мови
6-та україночка.
1938 рік — сталінський уряд видає постанову про обов'язкове вивчення російської мови, чим підтинає коріння мові українській.
1983 рік — видано постанову про так зване посилення вивчення російської мови у школах і поділ класів на дві групи — російські та українські, що призвело до нехтування рідною мовою навіть багатьма українцями.
7-ма україночка.
1989 рік — видано постанову, яка закріплювала в Україні російську мову як офіційну загальнодержавну мову, чим українську мову було відсунуто на задній план, що позначається ще й сьогодні.
1-й учень.
Зневажати мову мамину - бiда,
Котра пустими зробить нашi душi.
І ми нащадкам зможем передать
Лиш те, що коренi калини сушить.
2-й учень.
Зневажати мову— зрадити себе,
А зрадникiв хто може поважати.
І стане чорним небо голубе,
Вмиратиме у муках рідна мати.
3-й учень.
О, не згуби свого народу,
Безсмертна мово, рідна і терпка.
Ти є душа співучого народу,
Що був, і є, і буде у віках.
(Лунає пiсня «Наша мова»).
3-й ведучий.  Та й тепер дехто не дуже хоче поважати i шанувати свою мову: перекручують слова, розмовляють такою мовою, якої не існує на свiтi.
(Інсценізація «Зустріч друзів»).
Прибiгає одного разу Василько до Михайлика i каже:
Василько. Пашлi надвiр. Там такi класнi сорєвнованiя.
Михайликовi хотiлося виправити товариша, але побоявся, що той образиться, i не поправив.
Михайлик. Ходiмо.
Василько. Ти за кого будеш болiти?
Михайлик. Та, напевно, за своїх уболiватиму.
Наталка. Пацани! Подождiть мене. Подивiтъся, який у мене гарний цвiток для побєдiтеля!
Михайлик аж на обличчi змiнився, але знову не захотiв образити друзiв.
Михайлик. Слухай, Васильку, а твої батьки у вiдрядженнi?
Василько. Да. А чьо ти хотiв?
Михайлик. Та хотiв попросити у твого тата один пiдручник. А коли вони повернуться?
Василько. Да на недiлi.
Михайлик. Ти знаєш, я нiколи не мiг збагнути, де ти таку мову вивчив, чи курси якісь заккінчив. Мені соромно, що мiй друг не поважає своєї мови, калiчить її. Задумайся, Васильку, в якiй країнi ти живеш.
(Йде від друзiв).
Наталка. Ну i двоюшнiк ти, Василько. Навчись говорити.
Василько. А ти сама як розмовляєш: двоюшнiк, цвiток. Де ти таких слiв набралася?
Наталка. Злий ти, піду до Михайлика.
(Втiкає).
Василько. Наталко, зачекай. Я ж не хотів тебе образити.

Ведуча. Кожна людина, яка поважає себе, країну, мову, не буде калiчити своєї мови, бо вихована людина говорить грамотно i красиво, навiть про найбуденніші речі, бо мова не ділиться на святкову i буденну.

1-й учень.
Як хочеш, друже, шану всюди мати,
Навчися рiдну мову шанувати.
Вона — твоє обличчя, твоя доля.
На це була свята Господня воля.
2-й учень.
Ще в давнину признав її весь світ,
Та скніла у неволi тьму столiть.
Тепер вона розкута і підмоги
Вiд нас чекає, щоб звестись на ноги.
3-й учень.
Подаймо руки їй введімо у господу —
Нащадки українського ми роду —
І будем рiвнi серед рiвних в свiтi,
Й до нас серця залишаться відкриті..

Ведучий: Сила слова безмежна. Особливо, коли воно живе, іскристе, емоційно виважене. Коли воно сліпуче, „як проміння ясне” а могутнє, „ як хвилі буйні” . Коли слова – палкі блискавиці. Тоді воно здатне робити чудо і хвилювати найтонші струни людського серця. Століттями мова народу була тією повноводною річкою, яку ми називаємо поезією.
                 Говоріть, як колись вас навчала матуся,
                Говоріть, як навчав у дитинстві татусь,
                Легко так, вільно так, щоб слова були в русі,
                Не тримайте слова, віддавайте комусь.
                Щиро так, м’ягко так, починайте казати,
                Як воліла б відкритись ваша душа.
                Може хочеться їй у словах політати
                Привітати когось, а чи дать відкоша.
Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі,
Кожна з них , лиш торкни, - як струна, виграва,
Зрозумілі, вагомі й усі вони ваш і-
Мелодійні, дзвінкі, українські слова.
                Говоріть про любов і про віру у щастя,
                Уникайте мовчання, нудьги і ниття,
                Говоріть, хай в розмові слова веселяться,
                Говоріть і продовжуйте мові життя.
Ведуча.  Українська мова - мова серця, мова ласки, мова душі, мова добра...
Ведучий. Наступний номер нашого свята «Закоханий Кузьма»
Автор    У садочку пригорнулась Галя до Кузьми.
Галя    Як Ромео і Джульєта будем жити ми.
Автор    А Кузьма очима блима :
Кузьма  “Думала б сама .ну при чому тут Ромео, коли я – Кузьма”.
Автор   Трохи згодом Галя далі розвиває план :
Галя   “Будем жити як Людмила та її Руслан”.
Автор А Кузьма сопе сердито :
Кузьма“Не годиться теж: ти ж Галина –
Не Людмила, юринду плетеш”.
Галя  Ну, а як ?
Автор   – питає Галя впертого Кузьму.
Автор   А той каже :
Кузьма   “Будем жити, як німий з Муму.

Ведучий .Ми живемо на чудовій, багатій, мальовничій землі – на нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут корінець роду українського, що сягає сивої давнини. І негоже, просто соромно бути поганими нащадками у таких великих і славних батьків.

Ведуча.  Людині визначено Богом місце народження, країна, небо ; вона не може нічого того поміняти, як не може поміняти саму себе. А якщо щось із того призначеного їй, поміняє, то не на краще, бо чуже ніколи не буває кращим. І куди б ти не пішов – твоя Батьківщина, земля твоя, твоя мова, твій народ завжди будуть з тобою
Музика замовкає. Із глибини сцени виходить дівчина із запаленою свічкою, читає “Молитву” . Дівчата стоять обличчям до глядачів. У кожної в руках горить свічка

Молитва

Гріховний світ вирує неспроста ,
Підступний демон, що керує нами,
Та піднімається нетлінно над віками
Велична постать вічного Христа.

О Господи ! Знайди нас всіх, знайди,
Бо ми блукаєм хащами ще й нині,
Прости гріхи й провини безневинні,
І до спасіння всіх нас поведи.

О  Господи ! Зціли нас всіх, зціли,
Всели в серця неопалиму мрію,
Щоб ми, пізнавши віру і надію,
Жорстокий світ добром перемогли.
Моя прекрасна українська мово,
Найкраща пісня в стоголоссі трав.
Кохане слово, наше рідне слово,
Яке  колись Шевченко покохав.

Ти все знесла насмішки і зневаги,
Бездушну гру ворожих лжеідей,
Та сповнена любові і відваги
З-за грат летіла птахом до людей.
Ти наш вогонь на темнім полі битви,
Невинна кров пролита в боротьбі.
Тебе вкладаєм тихо до молитви
І за спасіння дякуєм тобі




    Ведучий. На цьому наше свято завершене. Дякуємо всім за увагу