Уклін Тобі, Кобзарю!

(літературно-музична композиція)

 І частина

 Учень:

 Благословен той день і час,

 Коли прослалась килимами,

 Земля, яку сходив Тарас

 Малими босими ногами,

 Земля, яку скропив Тарас

 Дрібними росами-сльозами.

 Виходять двоє ведучих, стоять на авансцені.

Ведучий: Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Ведуча: Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду…Доля не пошкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Ведучий: Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Ведуча: Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

 Ведучі виходять. З’являється читець.

Читець: Думи мої, думи мої,

 Лихо мені з вами…

Продовжує пісню ансамбль. Тим часом виходить Перебендя з хлопчиком-поводирем. Вони мовчки йдуть через сцену, стають перед портретом.

Читець: 

Перебендя старий, сліпий,-

 Хто його не знає?

 Він усюди вештається

 Та й на кобзі грає.

 А хто грає того знають

 І дякують люди:

 Він їм тугу розганяє,

 Хоть сам світом нудить.

 Попідтинню сіромаха

 І днює й ночує;

 Нема йому в світі хати;

 Недоля жартує

 Над старою головою,

 А йому байдуже;

 Сяде собі, заспіває:

 ″ Ой не шуми, луже!″

 Перебендя сідає на ослінчик і співає ″ Ой не шуми, луже ″ .

Лілея:

 За що мене, як росла я,

 Люде не любили?

 За що мене, як виросла,

 Молодую вбили?

 За що вони тепер мене

 В палатах вітають,

 Царівною називають,

 Очей не спускають

 З мого цвіту? Дивуються,

 Не знають, де діти!

 Скажи мені, мій братику,

 Королевий цвіте!..

 …Брате мій, з тобою

 Ми давно кохаємось,

 А я й не сказала,

 Як я була людиною,

 Як я мордувалась.

 Молодого, короткого

 Не дали дожити

 Люди віку. Я умерла

 Зимою під тином,

 А весною процвіла я

 Цвітом на долині,

 Цвітом білим, як сніг білим!

 Аж гай звеселила.

 Зимою люди…Боже мій!

 В хату не пустили.

 А весною, мов на диво,

 На мене дивились.

 А дівчата заквітчались

 І почали звати

 Лілеєю-Снігоцвітом,

 І я процвітати

 Стала в гаї, і в теплиці,

 І в білих палатах,

 Скажи ж мені, мій братику

 Королевий цвіте:

 Нащо Бог поставив

 Цвітом на сім світі?

 Щоб людей я веселила,

 Тих самих, що вбили

 Мене й матір? Милосердний,

 Святий Боже, милий!..

Катерина (проходить сценою з дитиною на руках і тихо говорить сама до себе).

Катерина:

 Мій батечку, мій братику!

 Ти хоч не цурайся!

 Наймичкою тобі стану…

 З другою кохайся…

 З цілим світом…Я забуду,

 Що колись кохалась,

 Що од тебе сина мала,

 Покриткою стала.

 Покриткою…Який сором!

 І за що я гину!

 Покинь мене, забудь мене,

 Та не кидай сина.

 Ось де воно, подивися!

 Де ж ти? Заховався?

 Утік! Нема! Сина, сина

 Батько одцурався!

 Боже ти мій!.. Дитя моє

 Де дінусь з тобою?

 Москалики!Голубчики!

 Візьміть за собою…

 Не цурайтесь, лебедики:

 Воно сиротина;

 Возьміть його та оддайте

 Старшому за сина

 Возьміть його… бо покину

 Як батько покинув,-

 Бодай його не кидала

 Лихая година!

 Гріхом тебе на світ Божий

 Мати породила;

 Виростай же на сміх людям!

 На шлях положила.

 Оставайся шукать батька!

 А я вже шукала…

Наймичка виходить (жінка-селянка у стилізованому під старовину вбранні).

Наймичка:

 Ой тумане, тумане, −

 Мій латаний талане!

 Чому мене не сховаєш

 Отут серед лану?

 Чому мене не задавиш,

 У землю не вдавиш?

 Чому мені злої долі,

 Чом віку не збавиш?

 Ні, не дави, туманочку!

 Сховай тілько в полі, −

 Щоб ніхто не знав, не бачив

 Моєї недолі…

 Я не дона – єсть у мене…

 І батько, і мати…

 Єсть у мене, туманочку,

 Туманочку, брате!

 Дитя моє! Мій синочку,

 Нехрещений сину,

 Не я тебе хреститиму

 На лиху годину!

 Чужі люди хреститимуть,

 Я не буду знати,

 Як і зовуть… Дитя моє!

 Я була багата…

 Не лай мене, молитимусь,

 Із самого неба

 Долю виплачу сльозами

 І пошлю до тебе.

…А я ледве додибала

 До вашої хати,

 Не хотілось на чужині

 Одній умирати!

 Коли б Марка діждатися…

 Так щось тяжко стало!

Заходить Марко.

Слава… слава Богу!..

 Ходи сюди, не лякайся…

 …Марку! Подивися,

 Подивися ти на мене!

 Бач, як я змарніла?

 Я не Ганна, не наймичка,

 Я…

 Прости мене! Я каралась

 Весь вік в чужій хаті…

 Прости мене, мій синочку

 Я… я твоя мати…

Марко сідає біля матері, схиляє голову на її плече. Сідає під портретом.

Виходить Сова (в одязі жебрачки). Йде сценою, здіймає руки вгору.

Сова: Скалічені старі руки

 До Бога здіймала,

 Свою долю проклинала,

 Сина вимовляла…

 То од того жалю одходила

 І мовчки журилась

 Та на шлях той, на далекий,

 Крізь сльози дивилась…

 Тай стала питати:

 «Чи не чув хто, чи не бачив

 Москаля-солдата,

 Мого сина?..»

 А у ночі розхристана

 І простоволоса

 Селом ходить – то співає,

 То страшно голосить.

 Люди лаяли…

 Бо, бачте,

 Спать їм не давала

 Та кропиву під їх тином

 Та бур’ян топтала…

 Діти бігали з паліччям

 Удень за вдовою

 По вулицях та, сміючись,

 Дражнили Совою…

Виходить Мар’яна-Тополя. Співає «Віють вітри, віють буйні».

Мар’яна: 

Хоче мене мати заміж дати.

Плаче. Входить мати.

Мати: Чого плачеш, моя доню?

Мар’яна: 

Матусенько, голубонько!

 Не губіть ви мою долю!

 Оддай мене, моя мамо,

 Та не за старого,

 Оддай мене, моє серце,

 Та за молодого.

Мати: Дочко моя, Мар’яно,

 Оддам тебе за пана,

 За старшого, багатого,

 За сотника Івана.

Мар’яна: Умру, серце-мамо,

 За сотником Іваном.

Мати: Не вмреш, будеш панувати,

 Будеш діток годувати.

Мар’яна: Не хочу я панувати.

 Не піду я, мамо!

 Рушниками, що придбала,

 Спусти мене в яму.

 Нехай попи заспівають,

 А дружки поплачуть:

 Легше мені в труні лежать,

 Ніж його побачить.

 Піду в найми, піду в люди,

 А за сотником не буду.

Виходять. Знову входить Мар’яна і співає.

Мар’яна: Плавай, плавай, лебедонько,

 По синьому морю,

 Рости, рости, тополенько,

 Все вгору та вгору!

 Рости тонка та висока,

 До самої хмари,

 Спитай Бога, чи діжду я

 Чи діжду я пари?

 Сідають під портретом.

З’являється дівчини-причинна.

Причинна: Така її доля… О Боже мій милий!

 За що ж Ти караєш її молоду?

 За те, що так щиро вона, полюбила

 Козацькії очі! Прости сироту!

 Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,

 Одна, як та пташка в далекім краю.

 Пошли ж Ти їй долю, − вона молоденька,

 Бо люди чужії її засміють.

 Чи винна ж голубка, що голуба любить?

 Чи винен той голуб, що сокіл убив?

 Сумує, воркує, білим світом нудить,

 Літає, шукає, − дума – заблудив.

 Щаслива голубка: високо літає,

 Полине до Бога – милого питать.

 Кого ж сиротина, кого запитає,

 І хто їй розкаже, і хто теє знає,

 Де милий ночує:

 Чи в темному гаї,

 Чи в бистрім Дунаю коня напува?

 Чи, може, з другою, другую кохає,

 Її, чорнобриву, уже забува?

 Якби-то далися орлинії крила, −

 За синім би морем милого знайшла,

 Живого б любила, другу б задушила,

 А до неживого у яму б лягла.

 Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

 Не так воно хоче, як Бог нам дає:

 Воно жить не хоче, не хоче журиться.

 «Журись», − каже думка,

 Жалю завдає.

 О Боже мій милий!

 Така Твоя воля,

 Таке її щастя, така її доля!..

Сідає під портретом.

Виходить мати (молода усміхнена жінка з дитиною на руках)

 Мати: У нашім раї на землі,

 Нічого кращого немає,

 Як тая мати молодая

 З своїм дитяточком малим.

 Буває, іноді дивлюся,

 Дивуюсь дивом, і печаль

 Охватить душу; стане жаль

 Мені її, і зажурюся,

 І перед нею помолюся,

 Мов перед образом святим

 Тієї Матері святої,

 Що в мир наш бога принесла…

 Тепер їй любо, любо жити.

 Вона серед ночі встає,

 І стереже добро своє,

 І дожидає того світу,

 Щоб знов на його надивитись,

 Наговориться. – «Це моє!

 Моє!» − І дивиться на його,

 І молиться за його Богу,

 І йде на вулицю гулять

 Гордіше самої цариці.

 Щоб людям, бачте, показать

 Своє добро. «А подивіться!

 Моє найкраще над всіми!» −

 І ненароком інший гляне…

 І їй здається, все село

 Весь день дивилося на його.

 Що тільки й дива там було,

 А більше не було нічого.

 Щасливая!..

 Сідає під портретом.

Входять козаки.

Козак-1: 

Україно, Україно, серце моє, ненько,

 Як згадаю твою долю, заплаче серденько.

 Була колись гетьманщина,

 Та вже не вернеться,

 Було колись – панували,

 Та більше не будем!

 Тої слави козацької

 Повік не забудем!

Козак-2: 

Слава не поляже,

 Не поляже, а розкаже,

 Що діялось на світі,

 Чия правда, чия кривда,

 І чиї ми діти.

 Наша дума, наша пісня

 Не вмре, не загине…

 От де, люди, наша слава,

 Слава України!

 Без золота, без каменю,

 Без хитрої мови,

 А голосна та правдива,

 Як Господа слово.

 Йдуть до гурту.

З’являється група невільників у кайданах.

 Невільник: 

О милий Боже України!

 Не дай пропасти на чужині,

 В неволі вольним козакам!

 І сором тут, і сором там –

 Вставать з чужої домовини,

 На суд Твій праведний прийти,

 В залізо руки принести

 І перед всіми у кайданах

Стать козакові…

 Невільники стають у гурт.

Голос із мікрофона: 

Думи мої, думи мої,

 Ви мої єдині!

 Не кидайте хоч ви мене

 При лихій годині!

Звучить останній куплет пісні «Думи мої». Під портретом Шевченка стоять герої його творів і сумно слухають його пісню.

 Завіса.

 ІІ частина

Голос з мікрофона: 

В похилій хаті край села,

 Над ставом, чистим і прозорим,

 Життя Тарасику дала

 Кріпачка-мати, вбита горем.

Входить малий Тарас і його мати.

Мати: Як гірко, як нестерпно жаль,

 Що долі нам нема з тобою!

 Ми вбогі, змучені раби,

 Не маєм радісної днини,

 Нам вік доводиться терпіть,

 Не розгинать своєї спини.

 Промовиш слово – і нагай

 Над головою люто свисне,

 І так усюди – з краю в край

 Панує рабство ненависне.

 Росте неправда на землі

 Згорьованій, сльозами злитій.

 О любі діточки малі,

 Одні залишитесь на світі!

 Ну хто замінить вам мене,

 Рожеві квіти нещасливі,

 Коли безжальна смерть зітне

 Мене на довгій панській ниві?

Тарас: …Наша бідна, старенька біла хата з потемнілою солом’яною покрівлею і чорним димарем, а біля хати на припічку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою стоїть клуня, оточена стогами жита, пшениці і різного всякого хліба; а за клунею, по косогору, йде вже сад.

Ансамбль дівчат (бажано бандуристок) виконує пісню «Садок вишневий коло хати» (сл. Т. Шевченка, муз. Я. Степового)

Тарас: В тім гаю,

 У тій хатині, у раю,

 Я бачив пекло… Там неволя,

 Робота тяжкая, ніколи

 І помолитись не дають.

 Там матір добрую мою

 Ще молодою – у могилу

 Нужда та праця положила.

 Там батько, плачучи з дітьми

 (А ми малі були і голі),

 Не витерпів лихої долі,

 Умер на панщині!.. А ми

 Розлізлися межи людьми,

 Мов мишенята.

 Малий Тарас і Мати виходять.

На авансцені з’являється молодий Тарас у чорному сюртуку, білій сорочці, з краваткою.

Тарас: Тяжко-важко в світі жити

 Сироті без роду:

 Нема куди прихилиться –

 Хоч згори та в воду!..

 В того доля ходить полем –

 Колоски збирає;

 А моя десь, ледащиця,

 За морем блукає…

Ансамбль виконує пісню «Лелеченьки» (сл.. Д. Павличка, муз. О. Білаша). Тарас слухає, замислившись.

Тарас: Єсть на світі доля…

 А хто її знає?

 Єсть на світі воля,

 А хто її має?

 Єсть люде на світі –

 Сріблом-злотом сяють,

 Здається, панують,

 А долі не знають, −

 Ні долі, ні волі!

 Возьміть срібло-злото

 Та будьте багаті,

 А я візьму сльози –

 Лихо виливати;

 Затоплю недолю

 Дрібними сльозами,

 Затопчу неволю

 Босими ногами!

 Тоді я веселий,

 Тоді я багатий,

 Як буде серденько

 По волі гуляти!

 Тарас виходить. Хор виконує пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» (сл.. Т. Шевченка, муз. В. Косенка).

Входить Шевченко уже старший, у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт селян з серпами (граблями, косами). Кожен щось хоче сказати поетові.

Дід: Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

 Селянин: Пани-кати…латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих!

 Дівчина: А он розпинають вдову за подушне… а сина кують… Єдиного сина, єдину дитину, єдину надію у військо оддають!

 Жінка: А онде під тином опухла дитина голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне…

 Дід: Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, наше горе?

 Молода селянка: Чи довго ще на сім світі катам панувати?

Шевченко: (задумливо) Пани, пани! Схаменіться! Будьте люди,

 Бо лихо вам буде.

 Розкуються незабаром

 Заковані люде,

 Настане суд, заговорять

 І Дніпро, і гори!

 І потече сторіками

 Кров у синє море

 Дітей ваших…

Хор виконує 3-ій і 14-ий куплети «Пісні про великого Кобзаря». Під її звуки Шевченко виходить на авансцену і читає уривки з поеми « І мертвим, і живим…»

 Від слів : «Нема на світі України…»

 До слів : «З святими горами Дніпро».

Селянин з гурту: Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі вірші.

Шевченко: А що мені буде?

Селянин: У москалі оддадуть…

Шевченко: Нехай!

З’являються жандарми і заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно хитають головами і поступово розходяться.

З’являється слідчий, сідає за стіл, покритий зеленим сукном. Шевченко стоїть, біля нього з обох боків жандарми.

Слідчий: У вірші під назвою «Сон» зухвало описується його імператорська величність і государня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там… не можу пригадати… Смеркалося…огонь…огнем…

Шевченко: Я нагадаю!

 Смеркалося… огонь огнем

 Кругом запалало, −

 Аж злякавсь я… «Ура! ура!

 Ура!» − закричали.

Слідчий: Припинити!

Чути барабанний бій. На його фоні слідчий читає наказ.

Слідчий: государ імператор височайше звелів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати…

Барабанний бій посилюється. Жандарми виводять Шевченка.

Стіл, на ньому – свічка .Сидить, схилившись Шевченко-солдат. Піднімає голову. В очах − біль і сум.

Шевченко: Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати мене в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку.

(Починає писати і говорить до себе).

Лічу в неволі дні і ночі,

 І лік забуваю.

 О Господи, як то тяжко

 Тії дні минають.

 А літа пливуть за ними,

 Пливуть собі стиха,

 Забирають за собою

 І добро, і лихо.

 Забирають, не вертають

 Ніколи нічого.

Шевченко замислюється, потім починає тихо співати «Зоре моя вечірняя» (муз. Я. Степового).

Завіса закривається, а пісню продовжує хор.

ІІІ частина

На сцену виходять ведучі й учасники композиції, напівповертаються до портрета Т. Шевченка.

Д. Павличко. «Молитва»:

 1. Отче наш, Тарасе Всемогутній,

 Що створив нас генієм своїм,

 На моїй землі, як правда, сущий,

 Б’ющий у неправду, наче грім.

 Ти, як небо, став широкоплечо

 Над літами, що упали в грузь;

 Віку двадцять першого предтечо,

 Я до тебе одного молюсь.

2. Дай нам силу ідолів знімати

 З п’єдесталів чорної олжі,

 Бурити казарми й каземати,

 Де виймають душу із душі.

 Не введи у спокушення слави,

 Вкинь за це у хижу ненависть,

 Мудрості і знамено криваве

 Дай нам не соромлячись носить.

3. Поклади нам зорі на зіниці –

 Променем туди, де непроглядь.

 Хай підносять очі люди ниці,

 Хай в незрячих більма погорять.

 Мислям нашим дай ясне поліття,

 А поетам – спину, що не гнесь.

 Дай нам пам’ять на тисячоліття ,

 Непокору і любов на десь.

4. І не одпусти нам ні на йоту

 Борг, забутий в клекотах забав,

 Сплатимо його із крові й поту.

 Тільки од лукавства нас позбав.

 Да святиться слова блискавиця,

 Що несе у вічну далечінь

 Нашу думу й пісню. Де святиться

 Між народами твоє ім’я.

 Амінь.