Слово рідне моє, не мовчи!

Це з чиєї намови

Свято рідної мови

В нашій школі було?

Цитьте, сови та круки,

Це було не з принуки,

Не комусь там на зло.

Ми прокажемо гідно:

Мова, кожному рідна,

В нашім серці цвіте!

Мова давня-предавня,

Пребагата, преславна —

Всім відомо про те.

Свято рідної мови —

Не байдужі промови,

Не пусті балачки,

А пісні величаві

Віри, доблесті, слави,

Що плекали віки.

Це надія і ласка,

Це бабусина казка,

Це для хворого лік.

Свято рідної мови —

Це Тарасове слово,

Що не змовкне повік!

Під звуки ліричної пісні на сцену виходять ведучі.

Ведуча.   Щиро вітаємо всіх гостей і запрошуємо на наше свято рідної мови. Мова - то цілюще джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги.

Читець.

Мово моя українська,

Батьківська, материнська,

Я знаю тебе не вивчену —

 Просту, домашню, звичну,

Не з-за морів покликану,

Не з словників насмикану.

Ти у мені із кореня,

Полем мені наговорена,

Дзвоном коси прокована,

В чистій воді смакована,

Болем очей продивлена,

Смутком багать продимлена,

З хлібом у душу всмоктана,

В поті людськім намокнута,

З кров'ю моєю змішана

І аж до скону залишена

В серці моїм.

Ти звеш сюди

Добрих людей до бесіди.

Звучить пісня «Рідна мова» —

муз. Павла Дворського, сл. Григорія Вієру.

Читець

Мова — краса спілкування,

Мова — як сонце ясне,

Мова — то предків надбання,

Мова — багатство моє.

Мова — то чиста криниця,

Де б'є, мов сльоза, джерело,

Мова — це наша світлиця,

Вона — як добірне зерно.

Мова — державна перлина,

Нею завжди дорожіть:

Без мови немає країни —-

Мову, як матір, любіть. (Ф. Пантов)

Читець.

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

О мово, ночі колискова!

Прийми мій радісний привіт.

Навік пройшла пора безславна...

Цвіти і сяй, моя державна...(Олександр Олесь)

Читець 1.  

Що я ціную понад усе?

Слово, що правду нетлінну несе,

Можна на нього накинути пута,

Тільки ж від совісті не відвернути.

Мова шовкова, батьківська дяка,

Мовцеві з ходу — тавро селюка.

Мову сусідню велику псують,

Не перейнявши взірець, її суть.

Що це? Чи світу приходить кінець,

Чи перевівся народ нанівець,

Чи благоглупість уже — наша суть,

Чи нам до розуму вже не вернуть?

Я не лякаю і не повчаю.

Вірю у слово правдиве — без краю.

Ним — заклинаю.

Читець   (Ю. Рибчинський «Наша мова»)

Мова, наша мова —

Мова кольорова,

В ній гроза травнева

Й тиша вечорова.

Мова, наша мова —

Літ минулих повість,

Вічно юна мудрість,

Сива наша совість.

Мова, наша мова,

Мрійнику — жар-птиця,

Грішнику — спокута,

Спраглому — криниця,

А для мене, мово,

Ти, мов синє море,

У якому тоне

І печаль, і горе.

Мова, наша мова —

Пісня стоголоса,

Нею мріють весни,

Нею плаче осінь.

Нею марять зими,

Нею кличе літо.

В ній криваві рими

Й сльози «Заповіту».

Я без тебе, мово, —

Без зерна полова,

Соняшник без сонця,

Без птахів діброва.

Як вогонь у серці,

Я несу в майбутнє

Невгасиму мову,

Слово незабутнє.

Читець.

Слова летять у душу, як лебідки,

І пахнуть п'янко житом і росою,

Калиною, цілющою травою,

Вербички юної дівочою косою...

Читець.

Слова летять у душу, як лебідки,

О Боже, це неждане щастя звідки?!

Не перейнявши взірець, її суть.

Що це? Чи світу приходить кінець,

Чи перевівся народ нанівець,

Чи благоглупість уже — наша суть,

Чи нам до розуму вже не вернуть?

Я не лякаю і не повчаю.

Вірю у слово правдиве — без краю.

Ним — заклинаю.

Читець   (Ю. Рибчинський «Наша мова»)

Мова, наша мова —

Мова кольорова,

В ній гроза травнева

Й тиша вечорова.

Мова, наша мова —

Літ минулих повість,

Вічно юна мудрість,

Сива наша совість.

Мова, наша мова,

Мрійнику — жар-птиця,

Грішнику — спокута,

Спраглому — криниця,

А для мене, мово,

Ти, мов синє море,

У якому тоне

І печаль, і горе.

Мова, наша мова —

Пісня стоголоса,

Нею мріють весни,

Нею плаче осінь.

Нею марять зими,

Нею кличе літо.

В ній криваві рими

Й сльози «Заповіту».

Я без тебе, мово, —

Без зерна полова,

Соняшник без сонця,

Без птахів діброва.

Як вогонь у серці,

Я несу в майбутнє

Невгасиму мову,

Слово незабутнє.

Читець.

Слова летять у душу, як лебідки,

І пахнуть п'янко житом і росою,

Калиною, цілющою травою,

Вербички юної дівочою косою...

Читець.

Слова летять у душу, як лебідки,

О Боже, це неждане щастя звідки?!

Чи ненькою дароване, весною,

Чи сивих предків піснею дзвінкою? (І. Редчиць)

Виконується пісня.

Ведучий.   Так, із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлях її розвитку — це тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо знісши і витерпівши наругу і найлютіших царських сатрапів та посіпак шляхетсько-панських, і своїх панів та підпанків недолугих, і запопадливих партійних функціонерів...

Читець .

Цареві блазні і кати,

Раби на розум і на вдачу,

В ярмо хотіли запрягти її,

як дух степів, гарячу.

І осліпити, й повести

На чорні торжища, незрячу...

Читець

Ти вся порубана була,

Як Федір у степу безрідний,

І волочила два крила

Під царських маршів тупіт мідний, —

Але свій дух велично гідний,

Як житнє зерно, берегла.

Ведуча. Історія української мови, як і нації взагалі, надзвичайно трагічна й разом з тим

повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українства, здатність його знову

відроджуватись після нищівних, здавалося б, смертельних ударів і катастроф.

Ведучий. Історична довідка.

1720 - указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою. 1775 р. — указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1884 р. — закрито всі українські театри. 1895 - заборона української дитячої книги. 1938 р. — Сталін видав постанову про обов'язкове вивчення української мови. У 60-ті роки почалося відродження національної літератури (Стус, Панюк) 28.10.1989р. - вийшов закон про мови в УРСР.

1991р. - створена державна програма реалізації української мови та мов національних меншин до 2000 року

Ведуча. Сила слова безмежна. Особливо, коли воно живе, іскристе, емоційно виважене. Коли воно сліпуче, «як проміння ясне», а могутнє, «як хвилі буйні». Коли проноситься і вражає, як прудкі іскри, як летючі зірки. Коли слова — палкі блискавиці. Тоді воно здатне робити чудо: піднімати на бій знесилених бійців, хвилювати найтонші струни людського серця...

Ведучий. Україна та її культура святкують своє відродження. Але цьому передувала тяжка боротьба. Тисячі найкращих українців пройшли через сталінські репресії, берІЇВСЬКІ концтабори. Особливо тяжко каральний меч тоталітарного режиму вдарив по інтелігенції. Письменники, вчені, художники переслідувались за вільнодумство й любов до рідної землі та її мови.

(Учні виходять зі свічками, ставлячи їх під ікону Божої Матері. Тихенько звучить «Реквієм» В. Моцарта.)

Учень 1. Знищення урядовців УНР — 100 тисяч.

Учень 2. Знищення українських партизан — 10 тисяч. Учень 3. Хуторяни, що зникли на засланні — 200 тисяч.

Учень 4. Перший голод в Україні — 1 мільйон.

Учень 5. Виселення патріотичної інтелігенції без повернення в Україну — 200 тисяч.

Учень 6. Фізичне знищення ветеранів УНР — 15 тисяч.

Учень 7. Знищення науковців — 15 тисяч та вчителів — 35 тисяч.

Учень 8. Винищення професійної інтелігенції (судовими процесами за час Єжовщини) —100 тисяч.

Учень 9. Процес СВУ (із засланням на Соловки) — 224 чоловіки. Учень 10. Штучний голодомор в Україні — 10 мільйонів.

Учень 11. Втрати інтелігенції Західної України — 40 тисяч.

Учень 12. Третій голод в Україні — І мільйон.

Учень 13. Всього 12 мільйонів 700 тисяч невинних жертв.

Читець.

О мово, через і та через ї, Чи пак, через одну та дві сльозину Іти на Соловки та Сингаї За гріх судилось не одному сину.

Читець.

Ваші могили знані і незнані, -—

Волі народної дзвін,

Вічна вам пам 'ять,

Вічна вам слава

І наш доземний уклін.

Ведуча. Справжньою енциклопедією народного життя називають «Енеїду» І. Котляревського. Вільно використовуючи живу народну мову, Іван Петрович виводив картини народного побуту. Мова буденна, увірвавшись у літературу, у поезію, викликала здивування виявленням раніше прихованих у ній можливостей.

Історична заслуга І. Котляревського полягає саме в тому, що він першим серед українських Письменників заговорив на повний голос живою народною мовою, продемонструвавши на прикладі власних творів її невичерпність, глибину, пластичність.

Інсценізація уривка з п 'єси «Наталка Полтавка».

Терпилиха. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан писемний.

Возний. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіть до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері.) Благасловіть дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владєніє з тим, чтоб зробив її благополучною. (До глядачів.) Поєліку же я — возний, то по привілегії, статусом мні наданой, заповідаю всім: «Где два б'ються — третій не мішайсь!» — і твердо пам'ятовать, що насильно милим не будеш.

Петро і Наталка (обнімають матір). Мати наша рідная, благослови нас!

Терпилиха. Бог з'єднають вас чудом, нехай вас і благословить благостію своєю...

Микола. От такі-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро робити, то один перед другим хватаються.

Виборний. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії.

Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимось. Бог нам поміг перенести біди й на­пасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.

Наталка. Коли кого любиш, того нічого не забудеш. (Співає пісню «Ой я дівчина Наталка».)

Ведучий. Народну мову підхопили Віктор Забіла, Михайло Петренко, Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, поети «Руської трійці» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький — поети-романтики І пол. XIX ст., а їхню справу продовжив наш безсмертний Кобзар — Тарас Григорович Шевченко.

Ведуча. «Кобзар» — це народна етика. Його думи ані вітер не розвіяв, ані лихо не приспало. Вони й досі вриваються в наші душі, будять їх від сну щирим словом правди, любові та болю. Доти, доки буде хоч один скривджений у світі, поезія Шевченка не втратить своєї значущості, своєї ваги, актуальності. Кажуть, старіє все: поезія ж віщого й вічного Кобзаря не може застаріти.

Читець 2.

Монолог Т. Шевченка

Невже все увірвалося? Що ж буде? Що ж буде? Ні, не прощатися з усіма... Все мине, все мине. Я ще повернусь.

А досада чомусь ятрить душу. Бо не встиг, не встиг ні зорати, ні засіяти... Тільки почав придивлятись, глибше усвідомлювати, думати. І наче якийсь страшний бурелом налетів, завихрів, перетрощив, переплутав усе дощенту.

А скільки можливостей відкривалося... І робота в університеті, і поїздка за кордон, і... не встиг я зробити нічого. Могили розкопував, свою Україну змальовував, вірші писав... Нічого ще не встиг, навіть рідні брати й сестри — кріпаки й досі.

Коли б знати було... Коли б знати... Не так би повернув свою долю! Не так!

А може б, так само і вийшло? Так! Мабуть, по-іншому вже не зумів би. «У всякого своя доля». Сам же й написав! Написав! Писалося! Чи думав, що так поверне? Не думалось! І не гадалося! А повернуло! Бач, як повернуло. Виходить, не знав я ціни своєму письму. А дорого його оцінили. Ой як дорого! Тепер уже не напишеш та й не намалюєш. Що мені робити з вами, «думи мої, думи мої»?

Ведучий. Нині українська мова утверджується не лише як державний атрибут, а

повертається в річище плекання рідної культури. Але не забуваймо (читає вірш О.

Забужко «Клятва»):

Мова кожного народу

неповторна і — своя;

в ній гримлять громи в негоду,

в тиші — трелі солов'я.

На своїй природній мові

і потоки гомонять;

зелен-клени у діброві

по-кленовому шумлять.

Солов'їну, барвінкову,

колосисту — на віки —

українську рідну мову

в дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати

буду всюди й повсякчас, —

бо ж єдина — так, як мати, —

мова в кожного із нас!

Ведуча: Державність української мови набула законодавчої конституційної сили.

Короткий календар нашого відродження, не зрівняти його з нескінченно довгим

скорботним календарем нашої пам'яті, проте ми сподіваємось, що ці дати стануть ознакою

нашого справжнього оновлення , а не падіння.

1989 р. - прийнято «Закон про мови в Україні».

1996 р. - Верховною Радою прийнята Конституція України, в якій українській мові надано

конституційної сили.

1998 р. - Указом Президента України 9 листопада проголошено Днем української

писемності та мови.

(На сцену виходять мати й дитина зі свічечкою.)

Мати. Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,

Але ти, дитино,

Покликана захищати своїми долоньками

Крихітну свічечку букви і;

А також,

Витягнувшись на пальчиках,

Оберігати місячний серпик

Букви є, що зрізаний з неба

Разом з ниточкою.

Бо, кажуть, дитино,

Що мова наша — солов'їна.

Правильно кажуть.

Але затям собі, що колись

Можуть настати і такі часи,

Коли нашої мови

Не буде пам'ятати

Навіть найменший соловейко.

Тому не можна покладатися

Тільки на солов'їв, дитино!

Дитина. Мово рідна! З чорнозему, з любистку, м'яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі й місяця народжена.

Мати. Мово! Мудра Берегине, що не дала погаснути земному вогнищу роду нашого й тримала народ на небесному Олімпі волелюбності, слави й гордого духу.

Мово! Велична молитва наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стала на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не упускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби.

Наша мова! Передчасно постаріла, посивіла, змарніла, на хресті мук розіп'ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішена дітьми-покручами. Страднице, великомученице, Матір Божа наша, у сибіри й на колими погнана, у соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять разів розстріляна, чорнобильською смертю засіяна...

Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй вічним і віщим Словом від лісів до моря, від гір до степів. Освіти від мороку й освяти святоруську землю, Русь-Україну. Возвелич, порятуй народ її на віки!

(Звучить пісня «Боже, Україну збережи».)